Ліквідатор аварії на ЧАЕС Іван Гнатенко: «Старі люди, які залишилися у покинутих селах, ховалися від нас, як від окупантів»

Статті
Ольга Правденко14 грудня 2015 о 15:061814 Kolo.poltava.ua (Новини Полтави) Полтава, вул. Фрунзе, 65 +380532613245 Ліквідатор аварії на ЧАЕС Іван Гнатенко: «Старі люди, які залишилися у покинутих селах, ховалися від нас, як від окупантів»
14 грудня в Україні відзначають День вшанування ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС.

Ліквідатор аварії на ЧАЕС Іван Гнатенко: «Старі люди, які залишилися у покинутих селах, ховалися від нас, як від окупантів»Ліквідатор Іван Гнатенко

Ця дата вибрана не випадково. 30 листопада 1986 року було закінчено будівництво саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС, а 14 грудня в газеті «Правда» надрукували повідомлення про те, що держкомісія прийняла в експлуатацію комплекс захисних споруд.

Постраждалими внаслідок аварії на ЧАЕС визнано понад 2 мільйони 300 тисяч українців. Це ліквідатори, які працювали на четвертому реакторі з моменту пожежі й до спорудження саркофага, евакуйовані мешканці зони відчуження та люди, котрі залишилися жити на забруднених територіях у Київській, Житомирській і Чернігівській областях.

У 30-кілометрову зону навколо ЧАЕС після вибуху почали прибувати фахівці, відряджені для проведення робіт на аварійному блоці та навколо нього, а також військові частини, як регулярні, так і складені з терміново покликаних резервістів. Їх усіх пізніше стали називати ліквідаторами. Ліквідатори працювали в небезпечній зоні позмінно: ті, хто отримав максимально допустиму дозу радіації, виїжджали, а на їхнє місце приїжджали інші. Загалом, близько 600 тисяч осіб взяли участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Основна доза радіації припала на долю 240 тисяч, які перебували в зоні ліквідації лиха 1986-1987 років.

Серед цих людей був і опішнянин Іван Гнатенко. Аварія розділила його життя на «до» і «після». Наслідки для здоров’я, фізичного і психічного, були колосальні, він був на межі самогубства через нестерпний головний біль. Про те, як став ліквідатором, що пережив у зоні відчуження та які моменти запам’ятав на все життя, Іван Іванович розповів нашому виданню.

Читайте також: У Глобиному протестували чорнобильці

«Щоб полегшити неймовірний свербіж, спричинений радіацією, обливалися холодною водою»

– Пам’ятаю день, коли мене викликали у військкомат. Був серпневий ранок 1986 року. Ми з вагітною на 9-му місяці дружиною стояли на балконі, дихали свіжим повітрям, доки ще сонце не пекло, – розповідає Іван Гнатенко. – Раптом жінка побачила на дорозі чоловіка у військовій формі, здивувалася, що він у таку рань тут робить, а було близько 6-ї ранку. Через кілька хвилин все з’ясувалося: чоловік стояв на порозі нашої квартири з повісткою в руках – це був представник військкомату.

Іван Гнатенко розповідає, що на той момент не думав, що поїде в Чорнобиль. Звісно, він чув про вибух на АЕС, але подробиць ніхто не знав.

– Саме в ті дні відбувалася Велоперегони світу в Києві. Чули, що аварія – та й усе. Коли я приїхав у районний військкомат, мені спочатку не повідомили, що відправляють на ліквідацію аварії, сказали, що викликають як офіцера запасу на перепідготовку. Потім приїхали в Білу Церкву, і лише там перед нами виступив начальник особливого відділу, сказав: «Ви їдете рятувати Україну від атомної чуми», – розповідає ліквідатор. – Як офіцер прийняв роту з таких самих, як я «пацанів», які щойно відслужили в армії. Мені було 26 років. Це був початок серпня 1986 року. Я вишикував хлопців, і ми поїхали. Коли потрапили в Чорнобильську зону, було страшно, тому що не було людей.

Читайте також: Родина переселенців із Донеччини евакуювала на Полтавщину цілу кінноспортивну школу

Іван Іванович каже, що в нього, та й в інших військовослужбовців, не було навіть думки відмовитися від поставленого завдання.

– Про таке й говорити не можна: як це так, відмовитися? Я б відмовився, той відмовився б, а хто ж тоді б поїхав туди? Навпаки, в мене був патріотичний запал. Ми тоді жили в Радянському Союзі й такого не було «я не буду, я не хочу», – каже він.

Дуже швидко майбутнім ліквідаторам довелося відчути всі наслідки радіації на собі. Хлопці жили в наметах у долині біля села Корогод, що менше ніж за 10 кілометрів від міста Прип’ять. Там збудували собі лазню. Регулярно їх перевіряв дозиметрист, усім також видали натільні дозиметри. Час від часу з реактора ще йшли радіаційні викиди.

– Коли ті «феєрверки» йшли (про викиди, – авт.), тіло починало так свербіти – це жах, до того свербіло, що вночі не можна було лежати. Тоді ми вставали обливалися водою, щоб стало хоч трохи легше, – зазначив Іван Гнатенко.

Основне завдання роти було очищення території і захоронення зруйнованого реактора, дезактивація приміщень інших трьох реакторів, а також залізничних станцій поблизу Чорнобиля і Прип’яті. Рота їздила покинутими селами, перевіряла, чи немає там залишенців – людей, які відмовилися кидати рідні домівки.

Перед роботою на АЕС людей перевдягали у свинцеві халати та гімнастерки, оброблені спеціальною протирадіаційною рідиною, також надягали спеціальні маски на обличчя, просякнуті парами йоду. Та це був дуже слабкий захист від радіації, яка перевищували норму в сотні разів.

– Довелося працювати і на реакторі, в машинному відділенні, содою каучуковою, розмішаною з водою, все милося: апарати, техніка. Довго перебувати там не можна було: буквально 20 хвилин. Після 20 хвилин рота поверталася назад. Спочатку обов’язково приймали душ, а потім вже відпочивали до наступного ранку. У спеку працювати не можна – дуже висока радіація. Та найнебезпечніша робота була безпосередньо на даху 4-го реактора, хоча й тривала лише 40 секунд: піднімаєшся на дах, кидаєш лопату графіту і швидко назад, а за тобою вже наступний, – говорить Іван Гнатенко.

Ліквідатор аварії на ЧАЕС Іван Гнатенко: «Старі люди, які залишилися у покинутих селах, ховалися від нас, як від окупантів»Документ, який дава право пропуску на ЧАЕС

«Старі люди, які залишилися у покинутих селах, ховалися від нас в погребах, як від окупантів»

Страшне видовище – покинуті села. На вікнах – гардини, у дворах – заготовлені на зиму дрова, білизна на шворках і… залишені тварини. Коти, собаки, кури, корови… Хоча спеціальні бригади, за словами ліквідатора, їздили по селах і знищували свійських тварин.

– Тоді людям, яких вивозили звідти, ніхто не дозволяв забирати тварин. Люди старалися дітей вивезти, документи, якісь запаси грошей. Залишали все нажите роками. Оце було страшно, коли їдеш через село, а якась бабуся, що залишилася там, бачить солдатів і ховається від нас, як у війну від німців, щоб ми її не забрали і не вивезли. Сприймали нас, як окупантів, які приїхали на їхню територію. Ми розповідали про радіацію, від якої помирають, а нам говорили, що зі своєї хати, зі своєї землі нікуди не підуть: «Тут могили наших батьків, і ми нікуди не поїдемо». Переважно відмовлялися покинути рідні домівки люди похилого віку, – продовжує розповідати Іван Іванович. – Але був і такий випадок, пам’ятаю, як ми заїхали в одне село, а бабуся насмажила нам яєчні, відмовитися від гостинця ми не змогли.

30-кілометрова зона обтягувалася колючим дротом, там ставили пости, а дозиметристи перевіряли машини, які виїжджали за межі зони, обмивали їх спеціальним розчином, щоб не вийшла за 30-кілометрову зону жодна машина, яка випромінює надмірну дозу радіації.

– Коли виводили наш полк звідти, нас не пустили через Київ, бо рівень радіації, який випромінювали машини і люди, був дуже великий. І ми поїхали в об’їзд, через Канів у Лубни, – зазначив він.

Читайте також: Учасник АТО з Полтави: Ми відчули на собі, що увійшли російські війська


«Вижив завдяки підтримці дружини»

По приїзді додому, здавалося, що все жахіття позаду. Утім, виявилося, що проблеми зі здоров’ям тільки починаються. Іван Іванович говорить, що були проблеми не лише з фізичним здоров’ям, важко було морально, психологічно. Тоді вперше в житті він зрозумів, що таке депресія.

– У мене така депресія була, що, здавалося, ніби я помираю. Завдяки дружині, її словам, підтримці, завдяки дочці, вижив і живу. А так, якби мене не підтримували, то міг би і суїцид скоїти. Не відчував рук, ніг, був неймовірний головний біль, навіть боявся потрапити в «психушку». Пізніше зрозумів, що тоді, в перші дні, тижні після повернення мені й іншим хлопцям, які були в зоні відчуження, необхідна була допомога психолога. Але ж в Радянському Союзі про це годі й мріяти було, – розповідає Іван Гнатенко. Та й зараз маю проблеми зі здоров’ям: необхідно робити штучні суглоби на ногах, маю проблеми з серцем.

– Наша держава, на жаль, забула про чорнобильців. І зараз такі категорії, як ми, не тільки чорнобильці, а й афганці, не потрібні країні. Так само скоро не потрібні будуть і «атовці». Виконали свій обов’язок, і все – держава викинула на смітник, як використаний матеріал, із думкою нехай вони краще вимруть і не буде проблем, ніж давати їм пільги, – зітхає ліквідатор.

Ліквідатор аварії на ЧАЕС Іван Гнатенко: «Старі люди, які залишилися у покинутих селах, ховалися від нас, як від окупантів»Документи, які підтверджують участь в ліквідації аварії на ЧАЕС

Нині Іван Іванович на заслуженому відпочинку, втім продовжує працювати у військово-обліковому столі в Опішнянській селищній раді. Попри те, що переконаний, що Чорнобиль зруйнував його здоров’я, але якби йому довелося йти туди ще раз, то ні секунди б не вагався, пішов би знову:

– Я вважаю, що виконав свій борг перед державою і скільки мені Богом відведено, скільки й буду жити.

До теми: Дрезден-Берлін – як зберігають пам’ять про війну в Німеччині (Фото)

Позначення:

Категорії:

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter