Нову постановку гоголівці приурочили 30-м роковинам Чорнобильської трагедії

Дозвілля
Ольга Коваленко30 квітня 2016 о 11:27915 Kolo.poltava.ua (Новини Полтави) Полтава, вул. Фрунзе, 65 +380532613245 Нову постановку гоголівці приурочили 30-м роковинам Чорнобильської трагедії
26 квітня у Полтавському театрі ім. М. Гоголя відбулася прем’єра за п’єсою сучасного драматурга Павла Ар’є «Зона. 30 км людяності».

Ми звикли чути про Чорнобиль, згадувати про нього 26 квітня… Слово «радіація» більше не лякає нас, сьогоднішніх, бо ми створили свою зону комфорту й існуємо в ній. Іншу зону і сучасну реальність життя після Чорнобильської трагедії пропонує до уваги глядачів режисер вистави «Зона. 30 км людяності» за п’єсою П. Ар’є «На початку і наприкінці часів» - заслужений діяч мистецтв України Владислав Шевченко. Хто вони, як там живуть у зоні відчуження і головне — чому?

На ці запитання спробували дати відповідь гоголівці у новій постановці. Дія вібувається у покинутому селі неподалік Прип'яті, у так званій «тридцятикілометровій зоні відчуження» довкола Чорнобильської атомної електростанції. Навколо ліси і болота. Саме тут живуть баба Пріся (Ніна Савченко) з дочкою Славою (Анна Харченко) та онуком Вовчиком (Олександр Бородавка, інший склад — Дмитро Денисенко). Та навіть у той час, коли здавалося, що вони захищені від агресивних зовнішніх впливів кордоном забрудненої радіацією зони, у життя відлюдників вриваються «реалії світу». — Мене надзвичайно зацікавила драматургія Павла Ар’є — він так просто пише про геніальні речі, — розповів режисер Владислав Шевченко. — Мені пощастило, що знайшов у театрі однодумців, підібралася сильна команда акторів, які як і я, жили цим матеріалом, прагнули попрацювати з сучасними яскравими образами, які їм до цього не доводилося втілювати на сцені.

Лаконічний простір, в якому живуть відлюдники, створений у виставі художником-постановником Наталією Ніколаєвською, доповнював ідейне сприйняття вистави. Гоголівці створили світ, де на прикладі однією родини показано проблему поколінь, прагнення людини виживати за будь-яких обставин. У них немає світла, «бо якась сволота провода вкрала» і дільничному (Сергій Озерянко, інший склад — Олександр Коваленко) це байдуже, адже він зовсім і не приховує, що ті дроти у нього в сумці. Вони відгородилися від реального світу, від жахіть сучасної цивілізації, про які чують лише по радіо, навчилися домовлятися з природою. Політичні і соціальні проблеми викликають у них хронічне неприйняття і нецензурні висловлювання.

Реальні побутові речі переплітаються у виставі з фантасмагоричними — розповіді баби Прісі про НЛО, сині курдупелі, секретну лінію метро, її чаклування, зустрічі з русалками (постановка пластичних номерів — Світлана Мельник). Та все одно в їхньому світі панує біль і самотність. Біль фізичний (сцена побиття Слави її чоловіком (арт. Тимофій Зінченко), сцена поранення Вовчика) та біль моральний — бо вони для світу – «поза зоною, не люди», як говорить бабі Прісі дільничний.

У виставі полтавського театру показано три покоління, де у кожного з них є своя мрія. Баба Пріся хоче жити на своїй землі, Слава прагне кращого життя для сина, Вовчик – вирватися з зони і поїхати до Києва. Та з епілогу стає зрозумілим, що лише в іншому житті вони зрозуміли, як втілювати ці мрії. Це їхня зона, в якій ми бачимо людей — таких живих, таких знайомих, простих, близьких кожному, але такими вони можуть залишатися лише у цій Зоні, в їхніх 30-ти кілометрах людяності.

Категорії:

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter