«Двічі по десять…» Івана Рябчія, або Поговори з письменником

24 квітня 2016 о 18:301935 Kolo.poltava.ua (Новини Полтави) Полтава, вул. Фрунзе, 65 +380532613245 «Двічі по десять…» Івана Рябчія, або Поговори з письменником
Чим бельгійські, французькі чи швейцарські письменники відрізняються від українських? І чи відрізняються взагалі?

Час від часу збірники інтерв’ю з письменниками з’являються у планах видавництв. Адже завжди цікаво зрозуміти, чим саме живе автор, за чиїми книгами слідкуєш, чиї вірші читаєш. Тут можна згадати книгу Ірини Славінської «33 герої укрліт» (2011 рік, «Фоліо») чи «Ціна питання» Євгенія Стасіневича (2016 рік, Laurus).

Іван Рябчій (джерело — anetta-publishers.com)

Я ж хотів би розповісти про книгу-інтерв’ю Івана Рябчія «Двоє по десять: обличчя і голоси», яка вийшла минулого року у «Видавництві Анетти Антоненко».

У цю книгу увійшли розмови з письменниками, які Рябчій робив для різних видань і в різний час (хоча є й кілька зроблених спеціально для книги). Як уже зрозуміло з назви, письменників двадцять: десять іноземних (Бельгія, Франція та Швейцарія) та стільки ж українських.

Автор «Двоє по десять…» — перекладач з французької, тому саме франкомовні автори потрапили до книги. Це і Амелі Нотомб, і Ерік-Емманюель Шмітт (чия «Оскар та рожева пані» через мистецтво порушила проблему дитячої паліативної допомоги), Ірен Стецик (письменниця українського походження, автор роману «Мазепа, принц України», маловідомого у нас, хоча він і стосується нашої історії). До кожного інтерв’ю Рябчій написав невеликий вступ, де згадує причини та обставини зустрічі, що дає читачу змогу уявити атмосферу розмови та плавно увійти в неї.

Ерік Емманюель Шмітт (джерело — gazeta.dt.ua)

Для мене більшість іноземних авторів невідомі. Але це цікаві особистості, які працюють у літературі своїх країн і активно сприяють її розвитку. Серед співрозмовників Рябчія — не тільки письменники, але і культурні менеджери різних інституцій.

Обкладинка книги (джеорело — anetta-publishers.com)

Найбільше авторів з Бельгії, і майже в кожному інтерв’ю вони торкаються теми розділеності країни на дві частини — Фландрію і Валлонію з усіма проблемами, які виникають звідси. Також письменники обговорюють прагнення багатьох бельгійських літераторів вийти на книжковий ринок Франції, який набагато більший за франковомовний бельгійський.

У книзі є й десять інтерв’ю з українськими авторами. Особисто мені добре відомі четверо з них. Валерій Шевчук — живий класик української літератури, його книги — чудовий зразок містики і бароко. Поліна Городиська — культурний менеджер, яка організовує величезну купу літературно-мистецьких проектів («Конгрес промоції культури», портал «ЛітЦентр» і багато всього). Олена Герасим’юк — молода поетеса, яка минулого року приїздила до Полтави з презентацією збірки «Глухота». Любко Дереш — культовий автор в сучукрліті, який пройшов шлях від оспівувача молодіжних субкультур до медитативного занурення у текстах.

Звісно, події, книги та колеги-письменники, яких згадують українські автори, набагато знайоміші для читача, ніж це було у першій частині. Дереш згадує про свої подорожі Парижем з легендарним Юрієм Покальчуком, Герасим’юк — про перформанс на «Гогольфест» та кнайпу «Купідон», Городиська — про фестиваль відеопоезії «CYCLOP», який тримає на своїх плечах. Шевчук говорив про українських письменників у діаспорі та політиці.

Любко Дереш (джерело — myrotvorets.org.ua)

Але так само, як і у випадку з іноземними письменниками, читати інтерв’ю з невідомими мені авторами теж цікаво.

Ця книга — можливість зустрітися з 20 людьми, цікавими та начитаними. Інтерв’ю невеличкі і швидко читаються. А опісля закінчення виникає одне відчуття: «Хочу ще». Доведеться шукати.

Цитата: «З початком війни змінилася функція тексту. Я почала підписувати листівки, надсилати листи, а тепер — писати казки для бійців. Стало менше часу для того, щоб перевірити текст на міцність перед відправленням. Тепер текст, як граната на бойовому завданні — або зірветься, або ні» (Олена Герасим’юк).