Чому вони всі там?..

18 червня 2015 о 16:39922 Kolo.poltava.ua (Новини Полтави) Полтава, вул. Фрунзе, 65 +380532613245 Чому вони всі там?..
Коли стоїш посеред руїн, а перед очима відкривається незрівнянний захід сонця над нині мирним Слов’янськом

Таке питання застигає на вустах кожного разу, коли дивлюсь в очі наших бійців, які самовіддано стоять на захисті нашої країни. Можливо, я бачила менше ніж волонтери, які пробираються на передову, менше ніж ті відважні хлопці, на яких кожного дня чатує небезпека, тому не маю права зараз кричати беззвучно у простір свого мирного міста. Але – маю моральне право розповісти про тих, хто мені вселяє віру в те, що наші хлопці – наймужніші, дивляться не відвертаючись в очі небезпеці, йдуть у бій зі спогадами про рідних у серці…

… Нещодавно знову побувала у Слов’янську з колективом рідного театру. Якесь дивне відчуття переповнювало. Пам’ятаю перше враження. Ми були там у листопаді минулого року. Здивувало те, що люди ходять містом, відкриті магазини, про війну нагадувало лише декілька вибитих шибок. Тоді спитала, у знайомого, редактора місцевої газети Олександра: «А де ж то й жах, про який говорили по телебаченню?» Він: «Вже все позаду, місто відбудували, ми всі тут за Україну». До речі, його газета завжди була російською, нині – двомовна (півгазети – російською, пів — українською). Але це, ліричний відступ…

Насправді, сьогодні говоритиму тільки про наших військових, а вірніше про тих, кого не забуду, з ким, з першої хвилини спілкування зрозуміла – це близька мені людина. Цього разу – це були львівяни і кияни. Сподіваюся ніхто з хлопців не образиться, але хочуть розказати вам про чотирьох із них.

Слухайте, я не знала, що у прес-службі нацгвардії служать такі щирі хлопці. Один із них – Володимир зі Львова. Вова зі Львова, почнете посміхатися ви, але при всій його серйозності, ви б бачили як він швидко орієнтується у запропонованих обставинах спілкування і знаходить влучні слова. З перших хвилин знайомства зразу відчувається львівська щирість і гостинність, адже після перших фраз: як тебе звуть? О, класно, колеги!, звучить – «так, записуй мій номер телефону! Приїдеш до Львова, я проведу екскурсію, найсмачнішою кавою пригощу». Ну й далі про роботу, про життя, про ситуацію, про настрої хлопців. Посмішка не сходила з його обличчя, він навіть підготувався до зустрічі з нашим колективом, прочитав про всі наші вистави, про кожного актора. Це було дуже приємно. Наші дівчата просто не випускали Володю з поля зору. І не тому, що в нього був фотоапарат і він всіх люб’язно фотографував, а тому, що до хороших людей тебе тягне якось підсвідомо. Вово, вірю, ще поп’ємо з тобою кави!..

А от, до речі, з кави і розпочалося ще одне моє знайомство з привітним хлопцем Ігорем з Києва під час поїздки у Донецьку область. Вже під вечір ми добралися до гори Карачун, де серед руїн телевежі, у тиші і затишку зустріли захід сонця. Про цю живописну картину можна говорити годинами, але зараз про моїх нових знайомих. Йшла познайомитися з котиком Карачуном, якому лише декілька місяців, а знайшла двох абсолютно різних, але однаково привітних кухарів. Одного – доброго, люблячого тварин, Степана з Чернівців. Відчула споріднену душу, адже неодноразово була у цьому місті, одна з моїх кращих подруг з Чернівців. Про це місто ми з ним говорили б і говорили, якби кожному не довелося повертатися до своїх справ.

Та піти з кухні не спробувавши фірмової кави від шефа Ігоря не змогла, адже Степан так її вихваляв. Не сподівалася, що зараз посмакую заварною кавою, а вони мені ще кажуть, «італійська скінчилася, заваримо тобі німецької». Зраділа, що справжні західнянські кавомани можуть поласувати смачненьким завдяки волонтерам.

Кава, приготована Ігорем у глиняній турці, мала неперевершений аромат. Поки насолоджувалася цим напоєм, дізналася, що Ігор працював у кращому ресторані Києва на Хрещатику, жодної хвилини не вагався перед тим, як піти зі своїми побратимами захищати спокій своїх рідних. Ви не уявляєте, як легко було почуватися з цими хлопцями, хоча Степан – віку моїх батьків, Ігор – нагадав мені моїх однолітків. Це просто якась магія, коли бачиш людину вперше, а відчуваєш, що знаєш давно, просто років сто не бачив.

До речі, саме ці два найвправніших повари пригостили весь наш колектив смачним пловом, яким разом з бійцями ми й поласували. Ось така вона вдячність за приємні емоції після нашого для них концерту.

Ще одне приємне знайомство «привезла» додому з Карачун-гори. Павло з Львівської області — хлопець з чарівною посмішкою, яка просто заворожує. Я вам більше скажу, він пофотографувався з усіма нашими дівчатами, а потім підійшов до мене і почав розпитував мене про все на світі, про наше місто, про наш театр, розповів, що він любить фотографувати. Час пролетів непомітно. Потім Павло надсилав мені фотографії, які я залюбки віддала всім нашим на згадку про поїздку. І тут, якоїсь миті я розумію, що пам’ятаю все, про що говорили, емоції, які викликали його розповіді, погляд… А не пам’ятаю, чи познайомились, чи запитала, як його звуть? І уявляєте, написала йому листа, з цими всіма думками, а він відповідає: «Так ми ж вже давно знайомі! Просто на підсвідомому рівні».

… Там зараз ті хлопці, які варті того, щоб ми за кожного з них молилися. Вони прагнуть захищати наш з вами спокій, вони прагнуть повернутися, але тільки за умови, що ніде не буде чути вибухів. Вони звикають до звуків снарядів, до свисту куль, але їхні серця від цього не грубішають, вони тільки покриваються рубцями.

Спілкуючись з ними, вірю у спокій, який панував у перший світанок року на Карачун-горі та на заході яскравочервоного сонця вже через півроку у тому самому місці, де як на долоні видно мирний Слов’янськом. Важко на серці, коли все навкруги дихає спокоєм, співають пташки, а розплющивши очі, бачиш уламки телевежі, зруйновані приміщення, розбиті бліндажі, пам’ятник загиблим бійцям… Але вірю, що з такими щирими українцями, з такими щирими патріотами, про одиниці з яких ми маємо змогу сьогодні говорити, війна скоро закінчиться. Ці хлопці побачать ще багато гарних світанків, милуватимуться живописними краєвидами, наговоряться зі своїми рідними і близькими!