Коли мовчання – не золото

29 квітня 2016 о 14:481629 Kolo.poltava.ua (Новини Полтави) Полтава, вул. Фрунзе, 65 +380532613245
Полтава – невелике тихе трьохсоттисячне місто. Тут, у порівнянні з іншими українськими містами, офіційно фіксують небагато порушень прав журналістів.

За минулий 2015 рік та станом на початок 2016, поліція розслідувала усього п’ять випадків порушень, за даними слідчого управління Нацполіції в Полтавській області. Частину справ розслідують й досі, щодо решти – проведені профілактичні бесіди та розпочато досудове слідство.

Насправді порушень набагато більше і їх кількість зростає. На мою думку, в цьому винні не ті, хто чинить порушення; не поліція, яка фіксує заяви про уже вчинені порушення та розслідує їх. Винні самі журналісти і їхня байдужість до себе, як професіонала. Якщо бути відвертими, скарги від журналістів подаються лише у випадку, коли порушення не дрібничкове на кшталт неповної відповіді на інформаційний запит, а більш-менш резонансне. Наприклад, якщо журналіста ударять, понівечать камеру чи не пропустять на захід, куди з’їхалися колеги із всеукраїнських ЗМІ (подібні випадки були під час судових засідань у справі міського голови Харкова Геннадія Кернеса у Київському районному суді Полтави).

Проблему порушень, як правило, журналісти не виносить за двері редакції. У крайніх випадках, все обмежується гнівним меседжем у соціальній мережі. Скарги чи заяви у поліцію журналісти пишуть вкрай рідко.

Складається враження, що представники ЗМІ себе не поважають, дозволяючи владі не запрошувати на заходи, надавати неповні відповіді на інформаційні запити (а то і зовсім не відповідати), відмовляти у коментарях тощо. Журналісти мовчать, а тим часом влада та інші структури, з якими їм доводиться працювати, чудово розуміють вседозволеність і, звісно, не гребують нею користуватися.

Серед найпоширеніших порушень у Полтаві, (звісно, подібне є у кожному місті):

- заборона доступу до засідань керівників чи комісій;

- необґрунтована відмова у акредитації;

- ненадання повної і вичерпної відповіді на запити;

- вибірковість ЗМІ щодо запрошень на офіційні заходи чи надання інтерв’ю.

Останнім часом почастішали випадки публічних образ та погроз побиття в адресу полтавських журналістів та блогерів. Журналісти обурюються, пишуть гнівні пости на шпальтах своїх ЗМІ та у соціальних мережах. І лише одиниці намагаються використовувати важіль закону, щоб захиститися. Але навіть вони не приховують недовіру до ефективності скарг чи заяв. Як результат – легковажне ставлення до журналістів з боку чиновників.

Нещодавно я мала розмову із одним журналістом, якому погрожував (навіть неодноразово!) депутат Полтавської міської ради. Пропоную журналісту звертатися у поліцію – відмовляється. Відмазка «залізна»: він мене не торкнувся, лише ображав лайкою та погрожував побити. А те, що минулого року його намагалися залякати, давши трохи стусанів на вулиці, то, либонь, забулося. Знаю випадки, коли журналіст свідомо не пише скаргу на чиновника-порушника, аби не виглядати «стукачем». Тому і мовчать. А ті, хто порушують, почувають себе, мов риба у воді: «раз мовчать, значить можна продовжувати».

Я твердо переконана, що замовчування тягне за собою велику проблему. Адже сам факт наявності скарги на порушника – це маленький камінчик у майбутній міцний фундамент, шлях до того, аби у подальшому порушень не було або хоча б зменшилась їх кількість.

А якщо не мовчимо, то звинувачуємо працівників влади чи інші структури, що не виконують закони. Але ж хто дозволив ці закони порушувати? Самі дозволили, бо змовчали. Тому варто не боятися, не соромитися скаржитися, а тицяти чиновників у скарги, навчаючи їх таким чином спілкуватися із журналістами. А ще – перестати використовувати принцип «мені тут ще жити і працювати з цими людьми».