Кримські будні. «Сними тризуб, а то побьют»

18 серпня 2015 о 09:321396 Kolo.poltava.ua (Новини Полтави) Полтава, вул. Фрунзе, 65 +380532613245 Кримські будні. «Сними тризуб, а то побьют»

Чи страшно бути українкою на анексованій території?

Щойно я приїхала до Криму, родичі провели зі мною роз’яснювальну роботу. Перше, що порадили, – не зловживати українською у громадських місцях. Мовляв, були випадки, коли приїздили із Західної України туристи й поводились нахабно. Як саме, для мене залишилось загадкою. Якось я побачила балкон, пофарбований у кольори стяга РФ, й виказала своє здивування, на що мені відповіли:

«А что такое? С теми, кому такое не нравится, у нас разговаривает ФСБ».
«Также будь готова к прослушке телефонных разговоров и Skype», – додав інший.

Після таких застережень, дійсно, стало страшнувато, але згодом це почуття розвіялося. Представники федеративних служб, на щастя, до мене не навідувались.

З родичами я спілкувалась українською мовою, вони зі мною – російською, з відпочивальниками чи в громадських місцях – російською (після застережень рідних). Для експерименту, а іноді чисто автоматично зверталася до продавців українською. Реакція була різною: хтось виказав незадоволення на обличчі, а хтось зовсім без емоцій продав те, що було потрібно. Претензій щодо моєї мови ніхто не висловлював.

Історія з кулоном-тризубцем

Коли родичі рекомендували мені не розмовляти українською, не вдягати вишиванок, в мене вмикався такий собі «режим супротиву» – як ніколи хотілось все це робити. Одного разу, під час поїздки до Севастополя, вдягла подарунок колег – кулон-тризуб, який раніше майже не знімала. Побачивши його у мене на шиї, родич зробив зауваження у підвищеному тоні:

«Вот это сними и не надо больше так делать. Ты провоцируешь и накликаешь на себя и на всех, кто рядом с тобой, неприятности».

А потім пояснив, що мене за українську символіку можуть покарати переселенці із Донбасу, які, нібито, тікали від куль та вибухівок української армії. Ось так!

До 17 серпня я вважала, що той тризуб дратував лише мою кримську рідню. Та учора переконалась в іншому, після перегляду відео в інтернеті, де бойовик в Криму змусив дівчину зняти такий же кулон.

Спогади про День Перемоги у Севастополі

Прибула до Криму я напередодні 9 Травня. На той час в місті вже все говорило про наближення великого свята. «Георгіївські стрічки» на одязі місцевих, автомобілях та білбордах. На останніх – радянські картинки. На транспортних засобах – тематичні наклейки з комуністичною символікою.

Кримські будні. «Сними тризуб, а то побьют»

Безпосередньо у День Перемоги разом із родичами я відвідала деякі святкові масові заходи. Дороги в центрі були перекриті. Встановлювали різноманітні торговельні намети з повітряними кульками, морозивом, сувенірами, солодкою ватою, польовою кашею. Місцеві та гості поспішали на морський, піхотний та авіапаради. Чимало малечі одягли в костюмчики солдатів чи військових медсестер.

Кримські будні. «Сними тризуб, а то побьют»

Було дуже людно. Коли я проходила повз цей натовп, здавалось, що гортаю радянський журнал із фоторепортажем до Дня Перемоги тодішніх часів, неначе потрапила на радянське свято 9 Травня, про яке так часто згадує старше покоління. Севастопольці несли червоні кульки, прапори з серпом та молотом, плакати на тему Радянського Союзу. Та найбільше, звісно, було прапорів Російської Федерації. Коли почався морський парад, глядачі, які зібрались біля бухти, почали вигукувати: «Ура! Ура! Россия… Путин – молодец!»

Кримські будні. «Сними тризуб, а то побьют»

На обличчі всіх неймовірна радість. Після закінчення дійства дехто почав обійматись і вітати одне одного зі святом. Згодом більшість пішла дивитись на великий екран, з якого транслювали їхнього «царя» (Володимира Путіна). На тому моє перебування на святі закінчилось.

Із розмов із кримчанами

Здебільшого спілкуватись мені доводилось із жителями Качі та севастопольцями. Коли їх запитуєш, чи стало життя в Криму ліпшим, вони, не роздумуючи, відповідають – так. Але далі у розмові зазвичай з’ясовується, що вони далеко не всім задоволені. З почутого:

– Медицина стала безкоштовною, але щоб потрапити на УЗД чи лягти в лікарню, доводиться інколи чекати цілий місяць.

– Значно все подорожчало.

– Росія ввела штрафи за поселення туристів у себе вдома.

Та попри це, ніхто із тих, з ким мені випало поспілкуватись, добрим словом не згадав Україну.

Настрої в жителів Криму різні: хтось ходить до церкви і молиться за мир в Україні, а хтось навіть іронізує із ситуації на Сході, мовляв, самі винні. Не один раз чула докір у свій бік:

«Что же вы стояли на Майдане против олигархии, а выбрали себе в Президенты олигарха?»

Не доброзичливо ставляться деякі севастопольці й до татар. Говорять, що гидують купувати у них продукти харчування. Запевняють, що ніхто татарський народ із приходом нового правління не виживав.

Довелося почути, що в нас в Україні «бігають фашисти». Коли запитувала, а хто це, відповідали: «А видели мы по телевизору, бегали такие у вас со свастикой и факелами».

Один із робітників бази відпочинку, де я працювала, на моє питання щодо рівня нового життя відповів так:

«Лучше стало, конечно! А ты разве не ощутила?»

З наведених ним плюсів прозвучало лише «зростання пенсій», при цьому він пожалівся і на високі цін. І тут же зауважив:

«Если бы нас не спас Путин, нам бы тогда после Майдана настал кирдык. Тягнибок и Яценюк сказали же тогда, что первым делом вычистят русский язык в Крыму и на Донбасе».

Гірші, ніж корінні росіяни – свої, «зомбовані»

Я не хочу тлумачити кожному з них
За що я люблю Країну мою!
І дивно чути від знайомих людей,
Що з цієї країни потрібно тікати.
Я - не емігрант, я маю батьківщину
І я не боюся в голос сказати! (із пісні "Люби ти Україну" гурту "ТІК")

За останні півтора року усі ми чули історії про те, як родичі сваряться на тему «Україн – Росія». Але одна справа – чути від інших, інша – зіткнутись із цим особисто. І я дійшла висновку, що гіршими за «зомбованих» росіян можуть бути лише «зазомбовані» українці.

Мені довелося спілкуватись із кількома вихідцями із Полтавщини, які віднедавна стали кримчанами, отримали паспорти громадян Російської Федерації. З перших днів мого перебування на півострові вони намагались й мені привити любов до РФ, всіляко пригноблюючи Батьківщину.

Тези «нових кримчан»:

  • Крим ніколи не був українським. Хрущов тоді навмання відписав його Україні. Нині ж настала історична справедливість.
  • Ми любимо Україну, але не фашистську, якою вона є зараз.
  • В Україні неправильна церква, самопроголошена і ні ким не визнана (про УПЦ Київського патріарху).
  • На Майдані священики УПЦ Київського патріархату закликали активістів вбивати «Беркут».
  • В зоні АТО «Правий сектор» погрожує бійцям нацгвардії ножем, якщо ті не хочуть вбивати противників.
  • Янукович і Азаров не підписали «Угоду про асоціацію з ЄС», бо знали, що це несе за собою зубожіння нації.
  • Аби Україні хоча б на чверть такого господарника, як Путін, економіка держави була б на високому рівні.
  • Європа від своїх санкцій сама і страждає, у них гниють товари тепер, які постачались в Росію.
  • Фашистські угрупування, що зараз діють в Україні, готувались канадськими та американськими діаспорами. Існують цілі школи, які вчать цьому дітей із малечку.
  • Україна воює не з Росією, а сама з собою. Путін просто відгукнувся допомогти бідному Донбасу, коли той його про це попросив.
  • У вас в країні тепер дуже багато зброї на руках, бандити будуть чинити постійні розбої. Українці дуже залякані, бояться виходити на вулиці.
  • В Україні можуть вбити за російську, зокрема, Фаріон закликала до цього на Майдані.
  • Саме українська армія на Сході вбиває мирних жителів і бомбить житлові будинки.
  • Потрібно було прислухатись до Донбасу, дозолити автономію і не насаджувати українську мову, тоді б і не було війни.
  • Якщо Порошенко виведе армію зі Сходу країни, бойові дії відразу закінчиться.
  • Раніше української мови в Україні, і в тому ж Києві, майже не було. Лише в селах. Ця мова штучно створена.
  • В Україні – дефолт (за 3 місяці що я там була, він «наставав» у новинах тричі).

Коли я збиралася до Криму, то, звісно, очікувала, що будуть виникати дискусії на тему України, подій в Криму та на Сході. Я обіцяла родині, колегам й сама собі, що уникатиму цих розмов, не вступатиму в конфлікт. Але виконати обіцянку було складно, адже цю тему моя кримська рідня постійно «мусолить». А оскільки я принципово не дивились їхнього телебачення, то мені просто почали розповідати, яка чудова країна Російська Федерація і який в неї хороший президент. Коли побачили, що моє ставлення до їхнього «царя» (так вони інколи називають свого очільника) не змінилося, обрали іншу тактику – поливати брудом мою Батьківщину, і з кожним днем дозволяли собі все більше. Від керівництва держави перейшли на саму націю й мову. На мої апеляції до історичних фактів та дат, відповідь була одна: «Ты еще прозреешь. Тебя просто учили по переписанной истории». Зрештою мене обізвали націоналісткою за те, що я захищала свою мову й історію.

Тож найбільш агресивними виявилися «новообернуті» полтавські кримчани. Корінні жителі півострова, яких мені довелося зустріти, подібних висловлювань собі не дозволяли. Щоправда, вони теж вважають сучасну Україну фашистською державою.

Конфлікт місцевих і переселенців із України

Нехороші відгуки про поведінку переселенців із Донбасу я почула ще в перші дні проживання в Криму. У цих словах частково переконалась згодом і сама, хоча і досі вважаю, що всіх під одну гребінку стригти не можна.

На базі в Качі якось поселилась родина із України, з території, де ідуть бойові дії. Молода пара з двома дітьми 6-ти та 1,5 року спочатку погодились на запропоновані умови, але згодом почали вимагати більшого й не дотримуватися правил проживання. Коли їм зробили зауваження, перестали вітатись і з господарями, і з персоналом бази, а потім взагалі виселились. Хоча особисто мені розповідали, як тяжко знайти їм житло нині в Криму, оскільки дорого і не дуже вони вже потрібні тій державі. Мовляв, спочатку переселенцям всім надали тимчасове безкоштовне житло, а згодом, коли закінчились бойові дії саме в їхньому населеному пункті, попросили залишити помешкання, хоча повертатись їм зазвичай вже нікуди – їхні квартири розбиті чи окуповані. При цьому під час заселення вони почепили на орендований будиночок прапор РФ і носили футболки з написом «Я люблю Россию».

Ще одна жителька Донеччини просилась пожити на нашій туристичній базі за удвічі нижчою ціною. Мовляв, у неї зарплатня всього 6 тисяч рублів, а кімната за місяць коштує 8 тисяч. Господар не погодився.

Якось я завела розмову з охоронцем бази: чи дійсно місцеве населення так неприязно ставиться до переселенців, як вони описують. Він відповів – так. На моє питання, чим це викликане, пояснив: «А ты разве не увидела, что они ведут себя так, как будто мы им чем-то обязаны?» Він навів мені факти про переселенців, що мешкали на базі 2014 року, та про те, як вони ставилися до майна, вередували, їм не подобалась гуманітарна допомога, а на зауваження відповідали: «Пережил бы ты то, что мне пришлось!»

Власне, схожі розповіді чула і про переселенців, яким надали притулок в Україні. З іншого боку, я особисто знайома і з іншою категорію переселенців. Познайомилася з родиною під час роботи у Польщі (про цей досвід журналіст також писала на сторінках нашої газети). Та сім’я не шукає винних у ситуації, а просто почала життя з чистого аркуша, не чекаючи ні від кого допомоги. На момент мого перебування в Польщі ті переселенці уже півроку працювали понаднормово на холодному складі у одному з польських містечок. Їм нікуди повертатися, але при цьому люди знаходять у собі силу жити на позитиві і не втрачають надії, що все буде добре!