Значення дрібниць в журналістиці або біда від некомпетентності

Статті
18 березня 2016 о 10:3718431 Kolo.poltava.ua (Новини Полтави) Полтава, вул. Фрунзе, 65 +380532613245

Навчаючись у 8 класі середньої школи, прочитала в одній із всеукраїнських газет оголошення про набір до «Школи молодого журналіста». Навчання проходило заочно. Київський університет підготував програму для учнів, які планували вступати на факультет журналістики, і протягом шести місяців надсилав завдання учасникам школи додому.

Недовго думаючи, написала лист з проханням зарахувати мене ученицею цієї школи, надіслала все, що просили для вступу, і чекала вже завдань. Але отримала відповідь, що до школи зараховують учнів 9-11 класів, але не 8-го.

Розчаруванню не було меж, адже я марила про журналістику з дитячого садочка, тоді ще навіть не зовсім розуміючи, що це таке.

А проте здаватися так просто ми (це я так про себе) не звикли. Тому відправила в Київ ще один лист такого змісту: «Мій класний керівник Лариса Леонідівна викладає українську мову, кожного дня розказує нам нові правила з української мови, які ми вивчаємо. Часто чуємо, що бувають винятки, які не підлягають загальним правилам правопису. Прошу Вас зробити виняток і зарахувати мене ученицею » Школи молодого журналіста» (пам’ятаю це добре, бо потім не раз, ставши дорослою, згадувала про цей випадок).

Недовго чекала відповіді на свій другий лист. Потрапив він, скоріше за все, до когось розумного, хто не хотів ставити хрест на дитячій мрії. У листі мова йшла про те, що протягом наступних шести місяців мені таки надходитимуть завдання, як і решті учасникам школи, але відповідний сертифікат по закінченню, на жаль, не отримаю. Це зараз я розумію, що не рахувалася в списках учнів школи і хтось просто приділив свій час мені. Та мені той сертифікат непотрібен був. З нетерпінням чекала перших завдань.

… Конверт поштарка принесла великий і товстий. У ньому було надто багато матеріалу. Завдання були теоретичного і практичного характеру. Тобто, учень повинен був вивчити те, що прислали, і відразу виконати практичну роботу. На опрацювання всього того давався місяць. Потім ми надсилали свої відповіді і чекали нових завдань.

Ті шість місяців пам’ятаю добре, з нетерпінням чекала, аби швидше закінчувалися уроки в школі. Після них мій класний керівник, вже згадана Лариса Леонідівна, молодий спеціаліст після університету залюбки допомагала мені засвоювати ази журналістики. Допівночі горіло світло у трьох вікнах школи – у нашому класі - то Настя журналістиці вчилася.

Не пам`ятаю вже, чого я очікувала від завдань , але добре пам’ятаю, як три перші лекції, а це три місяці навчання, вся теорія і практичні завдання стосувалися дрібниць. Дрібниць – не в значенні чогось неважливого, а дрібниць в тому значенні, яку вони роль відіграють у журналістиці. Тобто, уміння звертати увагу на те, чому не приділяє увагу пересічний громадянин. Особливу роль відігравали дрібниці у написанні матеріалу: хто сказав?, коли сказав?, звідки інформація? і т. д.

Тоді мені це видавалося дивним, нудним і незрозумілим. Сьогодні ж, маючи за плечима більше десятка років професійної діяльності журналіста, це, звичайно, зрозуміло.

Інколи прості журналістські запитання стають предметом непорозумінь у побуті. Люди не розуміють, чому в них розпитуєш про всякі дрібниці, не розуміють, чому це нервує, коли хтось не звертає уваги на них.

Чому я все це переповідаю?

Цими днями трапилася доволі неприємна ситуація.

А для мене, як для людини, яка звикла виконувати будь- яку роботу якісно, то взагалі щось страшне.

Працівники Лубенської спеціалізованої школи №6 звинуватили в некомпетентності і непрофесіоналізмі. Звісно, це вже моя інтерпретація суті справи, але вони просили надалі у роботі перевіряти інформацію, яку друкуємо у газеті.

Мова йде про публікацію під назвою «Порошенко присвоїв звання «Заслужений вчитель України» лубенці, яка померла», надруковану у №11 (34) від 12 березня 2016 року.

У ній йдеться про те, що Президент України Петро Порошенко підписав Указ, відповідно до якого звання «Заслужений вчитель України» присвоюється 8 українським педагогам за сумлінну працю на освітянській ниві.

У списку була і лубенка. Зокрема, в документі йшлося: «Присвоїти почесне звання «Заслужений вчитель України» Кочергіній Світлані Олександрівні, учительці, директорові школи І-ІІІ ступенів №6 Лубенської міської ради, Полтавської області». Ще раз повторюю, це було процитовано текст Указу Президента.

Тоді текстом цього документа обурилося чимало ЗМІ. Адже 14 січня цього року Світлана Олександрівна передчасно пішла з життя.

Редакція газети «Наша спільна справа» не бралася коментувати такі дії працівників Адміністрації Президента, які готували Указ, проте відвідала сайт управління освіти Лубенської міської ради. На ньому, на момент підписання Указу і його оприлюднення, теж було зазначено, що директором СШ №6 є Кочергіна Світлана Олександрівна.

Однак після публікації скоріше за все хтось таки повідомив про помилку в Указі, і кілька днів тому документ було змінено. У ньому вже немає прізвища Світлани Кочергіної. І саме після того, як Указ Президента був переписаний, працівники школи, в якій працювала Світлана Едуардівна, обурилися публікацією в нашій газеті.

З усією відповідальністю редактора газети заявляю, що у першому варіанті президентського Указу прізвище Світлани Олександрівни таки було. Текст цього документа ми перевірили відразу, як Полтавські ЗМІ почали його обговорювати.

Підтвердженням цього є ще одне посилання :

http://vpoltave.info/post/44495

У зв’язку з ситуацією, що склалася навколо висвітлення цієї новини, хочу зазначити наступне: «Наша спільна справа», як і я як журналіст, у своїй роботі керуємося одним-єдиним принципом – ПИСАТИ ПРАВДУ. Ніхто не може дорікнути, що якусь інформацію було перекручено чи висвітлено необ’єктивно. Нас можна звинуватити у будь- чому, але не в тому, що ми пишемо брехню. Будь- яку інформацію, яку публікуємо, завжди перевіряємо. Але, пробачте, перевіряти роботу працівників Адміністрації Президента України нам не під силу.

P.S. Незабаром розпочне свою роботу «Школа молодого журналіста» при редакції газети «Наша спільна справа».

Так ось, її слухачам я обов’язково розкажу про роль дрібниць у висвітленні будь- яких подій і важливість перевірки будь- якої інформації, яку отримали.

І наостанок. «Наша спільна справа» на своїх шпальтах не інформувала читачів про надзвичайно велику втрату для Лубен. Я знала Світлану Олександрівну особисто і, зізнаюся, підходити до висвітлення цієї події по-журналістськи було вище моїх сил, хоча й проводжала Світлану Олександрівну в останню путь. Але принагідно скажу, що, мабуть, треба було цьому матеріалу народитися. Хочу зазначити, що це була чудова Людина, майстерний Педагог і грамотний Управлінець, жодне звання не варте її чеснот.