Полтавець Іван Перепелиця три роки війни спав під відкритим небом

Новини
Ольга Матвієнко13 листопада 2012 о 15:161425 Kolo.poltava.ua (Новини Полтави) Полтава, вул. Фрунзе, 65 +380532613245 Полтавець Іван Перепелиця три роки війни спав під відкритим небом
І після завершення війни Іван Самойлович продовжував служити країні, але вже в мундирі міліціонера.




У війну три роки спав під відкритим небом

Для Івана Перепелиці війна почалася в 19 років у липні 1941 року. Саме тоді він закінчив Богодухівський ветеринарний технікум. Після закінчення проходили практику в Тернопільській області. Як розповів ветеран, у вихідний день, у неділю, поїхав на базар, де і почув про оголошення війни. Шлях із Тернополя вже супроводжували постійні бомбардування.

– Біля Крюкова був, коли прилетіли два німецьких літаки і почали скидати бомби. По ним відкрили вогонь. Один скинув бомби і полетів, а другий літак пішов у піке і люди закричали: «Літак збили! Літак збили!». А він насправді полетів до Крюківського мосту в Кременчуці і зруйнував його бомбою. Через Дніпро я переправлявся вже на човні, дідусь перевозив.

Частину, в якій служив Іван Самойлович сформували в Сибіру, а потім направили під Москву. У складі 41-го артилерійського полку при 83-й стрілковій дивізії з боями Перепелиця пройшов Західний фронт – Калугу, Смоленськ, потім Калінінську, Іванівську області. А потім був Брянський фронт, визволення Прибалтики, Білорусії.

Із трьох фронтових років колишній солдат пригадує постійні і голод, і холод:

– За ті роки я переніс усі страхіття війни. Був під відкритим небом. Не було приміщень. А коли й були, то ми їх уникали, бо бомбили. В основному розташовувались у лісі, шукали кущі, байраки. Протягом трьох років не було в мене ліжка, подушки.

Пригадує, що особливо важко було перші дні, коли хотілося спати, а до таких умов ще не звикли. Особливо морально важко було витримати постійний артилерійський вогонь, який гримів над головою. Бували такі дні, коли моральне та фізичне виснаження сягало критичної точки і не хотілося жити.

В окопах, за словами Івана Самойловича, і думати ніхто не міг, що виживе.

Іван Перепелиця у роки ВВвІван Перепелиця у роки ВВв

Народився у сорочці, а думав, що загину

Іван Перепелиця говорить про себе, що народився у «сорочці». Двічі був поранений і контужений, але вижив і продовжував служити. Перше поранення отримав у боях за Оршу в Білорусії. Там німці прорвали оборону, і командир дивізії викликав до себе Івана Самойловича і фельдшера Федора Трифанова. До місця, де розташовувався командир, потрібно було проходити через село. Щойно два товариші дійшли до села, з’явився німецький літак і розвернувся для нападу.

– Залягли ми з Федею під хатою – він трохи спереду, а я трохи далі., - розповідає Іван Самойлович. Тут літак скинув бомбу і Федя схопився на ноги і бігти, мовляв, зараз на нього стіна впаде і придавить. Я йому кричу: «Лягай!» У цей момент бомба розірвалася, Федю шрапнеллю у спину вбило, а мене землею прикидало, так і залишився лежати без свідомості.

І досі не може пригадати, як опинився у шпиталі. Друге поранення і контузію отримав під містом Сухиничі.

Небезпека підстерігала не тільки з неба. Часто відбувалися «випадкові» зустрічі з ворогом. Під час однієї такої зустрічі чоловік леді втік. Сталося це, коли полк здійснював черговий нічний марш, а він присів і задрімав, бо був виснажений. Військо пройшло, а дорога в лісі повертає. Пішовши прямо, Іван Самойлович забрів у село. У крайній хаті жінка пошепки встигла попередити, що в селі німці. Тікав Іван Перепелиця під свист куль.

Закінчилася війна для Івана Самойловича в Кенігсбергу 5 травня 1945 року.

Він пригадує цей день:

– Стрілянини було, сміху. Всі раділи. Випив навіть тоді «сто грам фронтових», хоча в принципі, рідко пив. Тільки курив на війні та ще п’ять років після її закінчення. Зазвичай оті сто грам міняв на махорку.

До теми - Ув'язнена німцями вагітна полтавка співала під час весілля Лялі Убийвок

Коли кидав армію, то генерал кричав "бовдур, шкодуватимем!"

Повертася до мирного життя ще у військовому мундирі. У 1945 році Івана перепелицю направили у військово-ветеринарну академію до Москви у селище Кузьминки. Саме тоді оголосили трирічний план розвитку тваринництва. Іван Самойлович розповідає, що військова служба його взагалі не приваблювала і подальшу долю він хотів пов’язати зі своєю мирною професією ветеринара. Двічі писав рапорт на звільнення. Начальник академії генерал Байкін спершу не хотів відпускати цінного працівника, але після другого рапорту неохоче погодився. Наостанок лише кинув Іванові Самойловичу:: «Бовдур! Шкодувати будеш!»

Відтак сім років Перепелиця пропрацював у колгоспах Гадяцького району на Полтавщині. Боровся з хворобами тварин – сибіркою, ящуром. Їздив по голгоспах, назначав карантини, прививки. А працювати доводилося і вдень, і вночі.

Проте через сім років ветеринар отримав повістку: «Офіцерові запасу Івану Перепелиці з’явитися в військкомат такого числа і о такій годині для несення подальшої служби». Розрахувався на роботі і поїхав. Зараз говорить, що видно доля така – військовим бути.

3 роки відслужив у Дніпропетровську і відправили на Сахалін.

– Десь через рік, як я прибув на Сахалін, вийшов наказ Хрущова про значне скорочення збройних сил, – говорить Іван Самойлович. – Я пройшов дві комісії і мене залишили. А потім ще рік пропрацювавши, дізнаюся раптом, що на моє місце прислали із Москви якогось Фукельмана. Це був 1960, а мені – 38 років. І мене демобілізували без пенсії, без квартири, дочці Тетяні був місяць. Звертався до командування, щоб дали хоч десь дослужити рік. Не залишили. Довелося повертатися із маленькою дочкою літаком, пароплавом, автобусом до Полтави.

Із дружиною та дітьмиІз дружиною та дітьми

До Полтави переїхав чоловік, бо сам мав полтавські корені (мати народилася в Диканському районі) і дружина родом із Полтавщини. Івана Самойловича, його жінку Марію Максимівну із маленькою дочкою Тетяною приютили родичі, які теж жили втрьох, на 14 квадратних метрах. Уночі дочку клали спати в корито на проході.

Саме тоді, в такій скруті та безвиході, Іван Перепелиця почув про призив демобілізованих військовослужбових на роботу до міліції. На неї чоловік радо погодився.

Коли одяг мундир міліціонера, відчув велику відповідальність

Іван Самойлович став дільничним Ленінського райвідділу. Тоді родині від відділу дали кімнатку. Розташовувалася вона над підвальним приміщенням Ленінського райвідділу із чорного входу. Дільничний Перепелиця організовував добровільні народні дружини пошукові, відповідав за зв’язок із громадськістю. Обслуговував пляж біля мосту (міст перед Південним вокзалом) і район Лісок. Через чотири роки перейшов працювати при міському відділі. А потім його перевели до Київського райвідділу. І досі Іван Самойлович пригадує, що коли впереше одягнув міліцейський мундир, то відчув на собі погляди перехожих і велику відповідальність – значить він повинен подавати приклад іншим, сам не порушувати закон. Точно пам’ятає також, що не було раніше таких злочинів як зараз. Траплялися на його пам’яті крадіжки, затримували нетверезих підлітків.

Серед надзвичайних подій із років роботи дільничним пригадує, на човні рятував людей під час потопу в Ліску. Людей із затоплених будинків переселили, а патруль Перепелиці охороняли поселення на човнах.

У Київському райвідділі Іван Самойлович і завершив міліцейську службу. За вислугою років пішов на заслужену пенсію.

На пенсії пішов на роботу, щоб прогодувати дітей

Після виходу на пенсію, Іван Самойлович отримав врешті квартиру – однокімнатну «хрущовку», як демобілізований військовий. Жили в ній уже вчотирьох. У сім’ї з’явився маленький Олександр. Пенсії, яку призначили після роботи в міліції не вистачало. На той час Іван Самойлович отримував 41 карбованець.

Чому пішов на роботу колишній дільничний пояснює просто:

– У мене малі діти були, а з пенсією дуже скрутно. Пішов працювати. Два роки пробув на бавовно-прядильній фабриці інструктором пожежної безпеки. Робота дозволяла і за дітьми дивитися. Отримував близько 100 рублів, бо зарплати 80 і пенсії платили половину, якщо працюєш – 20 рублів.

До теми - Полтавським ветеранам розширили пільги

Останні десятиліття 60-річного трудового стажу допрацьовував на автоагрегатному заводі: спочатку командиром воєнізованої служби охорони заводу і стрілкового клубу, майстром у цеху. До 82 років охороняв заводський дитячий садочок.

Зі сміхом згадує цю свою останню роботу:

– Багато роботи було на цій службі. Яківці – селище велике, молоді багато, клубу немає, то вони всі були в тому садочку, який я охороняв. Там зручно посидіти – лавки є, і випивку приносили, і все що хочеш.

Ось і вийшло, що наприкінці служби у 82 роки Іван Перепелиця ще й з підлітками повоював.

Позначення:

Категорії:

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter